Океан Ельзи – Не твоя війна

 Я страюась переконати себе логічними доводами, що прив'язанність до інших людей — це не погано і не соромно. Але до сих пір доволі часто ці думки просинаються в  моїй голові. І з'являютья ж вони не просто так, а після… болю?

Більшість своїх емоцій я до сих пір не можу зрозуміти і прийняти. Воно-то і не дивно, стільки років я все це знищувала, стравлювала, ламала. 

Замість шостого уроку наш клас і 11-А співали пісні, які будуть на випускному. І сталось так, що я була змушена сісти біля тієї людини, до якої не варто було.

Вона сиділа, дивилась в вікно і явно мене ігнорувала. Я теж на неї не дивилась. І це було неприємно. Все ж ми дружили не один рік. З того, як ми перестали спілкуватися пройшов рік, і за цей час ми випадково зустрічалися лишень в коридорах.

Коли я була дитиною, то думала: «Чому дорослі просто не можуть поговорити щиро?», — я і зараз-то схильна до такого світогляду, але більшість людей, що мене оточують не хочуть правди. Та і я на неї не здатна, коли випивають всі соки.

У них занижена самооцінка і вдаючи із себе когось іншого — пробують хоча б на мить стати далеким "ідеалом". Чому вони не розміють, що я їх люблю не за їх образ, а за ті хороші якості, які йдуть із самої душі? 

Перечитуючи деякі рядки і вдумуючись в них, я можу побачити думки, яким я не дозволяю блукати в свідомості. Цікава штука.