Utada Hikaru – Sakura nagashi (Male english cover)

Би-2 – Полковнику никто не пишет

Знаю тепер що саме мені не варто читати, щоб зберігати духовний спокій. Пару постів = тріщить башка + страшно печуть очі. Я так старанно придушувала всі ці спогади, вибудовувала стіну елементарної поваги до себе, склеювала свої Я, і тепер все розбилось. Через грьобані ПА, які пробудили в мені взагалі спогади про все це.

До чого я прийшла? Знову відчуваю те, як щось з'їдає мене із середини.

Що?

Я сама.

Які б мене не мучали панічні атаки, наскільки б далеко не заходили думки — треба зупиняти це. Починається — виключаєш. Цьому треба навчитись. Було б непогано знайти способи впливати через тіло на психіку. Може якісь дихальні впhави, таблетки, та що завгодно.

Запхати всі ці спогади в одну коробку, і на цей раз не запхати в найдальший куток «шафи», а спалити. Знищити спогади про всі слова, моменти моделі поведінки.

Не аналізувати, не розбиратися. Просто знищити. Ніби всього цього ніколи не було.

Можливо я тікаю, але в мене до сих пір надто мало сил, щоб прийняти і відпустити це.

Найгірше в хороших спогадах те, що вони завжди закінчуються і залишають після себе стійку порожнечу. Після них біль стає ще більш нестерпною.

Найгірше в друзях те, що рано чи пізно вони підуть. І після цього, деяких хочеться побити до напівмертвого стану, а через інших ти б'єш себе сама.

Не фанатка матів, але дякую, блять, за спогади.