Стосовно голосів. Вони змінилися. 

Ти недооцінюєш себе.

Ти не потворна.

Всі допускають помилки. Ти постійно робиш висновки і не хочеш нікому зробити зла.

Чому ти дозволяєш собі спілкуватися із тими, кому на твою думку начхати?

Ти не гірша, ніж твої однокласни_ці.

Ти молодець, в тебе вийде.

І в мене немає відчуття, ніби я високомірна, через ці голоси. Що теж непогано.

Колись я читала про випадки, коли люди не лікувалися, а просто находили компроміс із голосами. І я хочу зробити те ж саме. Прямо як Ава, яка прийняла демонессу після постійного відштовхування.

Хей-хей! Пробувала перечитати частину свого твіттера і оцінити саму себе з об'єктивної точки зору. Я читала і не задумувалась про те, хто це писав. І в мене вдалось.

Які в мене думки з'являлися під час читання 

• Це дуже аквтина і емоційна людина. Я б не змогла жити в такому ритмі.

Так-так! Я зразу ж подумала про те, що не змогла б стільки ж емоцій пропустити через себе. Саме це є одним із доказів того, що моя думка про себе дуже сильно відрізняється від того, хто я є насправді. Через це можуть доволі часто виникати внутрішні конфлікти.

• У цієї людини дуже цікаве і насичене життя.

Насправді, в мене воно звичайне. Просто багатьом подіям я надаю великого значення. Таке враження могло виникти через експресивний підбір слів і велику кількість знаків оклику(!!!).

• Ця людина любить дивні приколи. І більшість із них мені не зрозумілі.

Тут можна обійтись без коментарів. Факт є фактом. Юмор в мене спецефічний навіть по моїм критеріям.

• Багато твітів, зміст яких зрозуміти важко.
• Людина, в якої є палколюбимі фендоми.
• Постійні крики про якусь Єву і ФМА (хдддд)
• Дуже багато абревіатур, котрі сторює сама.
• Доволі багато опечаток.
• Ця людина доволі часто з кимось спілкується.

Хоча мені реальній здається, що нормальні діалоги в мене бувають не частіше, ніж раз на день-два.

• Часто використовує дивні слова і суржик.

А суржик я використовую по-приколу хд (Я знаю, що в українській мові «по» вживається лишень про переліку і «по площині»)

• Любить постійно щось коментувати. Я б з нею фільми\аніме не дивилася б.

Так, як в твіттері вже не можна дойти до самих перишх постів, то негативних моментів зустріла мало. Людина здалась дуже життєрадісною, емоційною, рухливою і трохи дивакуватою.

І знаючи себе із середини,  зрівнявши та ті ж пости в MyPage і Twitter, на мою думку, важко сказати, що це одна і таж сама людина.

Коли я перечитувала пости на MyPage, в мене склалось враження, що це циклічна, депресивна,  постійно сумна, строга до себе і навколишніх, людина.

Людина із Twittera радісна, весела і шумна. Людина із MyPage тиха, скептична і проблемна.

Деколи мені не віриться, що такі протилежності, як лібералізм і радикалізм можуть гармонічно і порівно бути якостями одрнієї і тієї ж самої людини. А потім я згадую себе. Люди дійсно багатогранні, кольорові, запашні і цікаві. не кажу про всіх, адже є багато факторів, котрі часто повторюються, і стали звичними для мене. Але дійсно круто для себе кожного дня відкривати щось нове.

Дві протилежності, в важких життєвих ситуаціях, починають розривати мене. Зараз в моїй душі, можливо, жалюгідна пародія гармоніїї. Але я хочу, щоб моє життя не розподілялось на депрессивні і маніакальні періоди. Я не хочу, щоб під час маніакальних періодів мене роздирали позитивні емоції (як це не дивно, але саме так я сама відчуваю, коли надто щаслива (?), а під час депресивних періодів я постійно шукала зо що можна утриматися на цьому світі.

Ці пошуки варті життя. Навіть, якщо в кінці кінців я проживу в гармонії із собою лишень декілька днів, шлях того вартий. Саме тому я продовжую йти.

Лариса Олександрівна змогла побачити в мені людину. Вона вірила в мене тоді, коли не вірили власні батьки. Від неї я не бачила ні жорстокості, ні надмірної строгості. Вона дуже інтелегентна, толерантна, добра і  розумна людина.

Мене роздирає смуток. І не тому, що я склала ЗНО гірше, ніж очікувала. Я більше не прийду до Лариси Олександрівни на заняття.  Всього цього не буде. Деколи було неймовірно лінь відривати голову від подушки в суботу, або йти після 9 уроку на заняття. Але це було дійсно круто.

Я їй розповідала і про ЛК, і про свої улюблені історії. А ще було дійсно класно просто слухати і розмовляти з нею. Ця жінка прищепила мені любов до української мови та літератури. Талановита вчителька і неймовірна людина.

Певно, за ці роки я настільки звикла до поганого ставлення, що навіть не помічала його. Думала, що моя агресивна реакція ненормальна, а душевний біль — моя слабість. Тепер я розумію, що моєї вини в цьому не було. Я не була поганою людиною, але і не знаю, чому саме так склалися відносини в сім'ї і класі.

Все ж вона допомогла мені побачити, що я не така погана, якою бачу себе сама, якою мене бачуть інші.

Ці уроки дійсно були для мене дуже дорогоцінними.

«Доки ви не відключилися, я хотіла б вам сказати Дякую. Ви побачили в мені людину, вірили в мене і підтримували тоді, коли не вірив ніхто. Якщо б не ваша підтримка, я б після першого ж приступу депресії забила б на все», — сказала я їх по телефону після того, як ми порозмовляли про ЗНО.

«Не знаю через що, можливо, через деяку чутливість ти закрила свої здіюності в собі. Не давала собі ж себе реалізувати. Замкнулась від всього світу. Я сподіваюсь, що коли ти вступиш до ВНЗ і опинешся в новому оточенні, тобі стане легше.», — відповіла вона мені.

Я хочу завжди пам'ятати ці слова. І завжди поважати цю людину.

Таке враження, ніби один із небагатьох найпрекрасніших і найщасливіших моментів у житті закінчився. А далі мене знову чекає блукання.

І якого біса плачуча Софія стала 8 чудом світу? Вся сім'я збіжалась подивитися на «дивину». Ніби в зоопарці.

Думала, що зможеш розірвати ці ланцюги, що ти вже понесла покарання?

Ти ще огидніша від того, що думаєш, ніби вся твоя огидна сутність у минулому.

Це буде до тих пір, поки не помреш

І перестань триматися за ілюзії.

Коли живеш із людьми не один рік, то поневолі запам'ятовуєш багато деталей. Тип шкіри, вподобання, інтереси, характер. А ще запам'ятовуєш звук ходьби.

Лишень по звуку дверей, що відкриваються, лишень по крокам я можу впізнати того, хто знаходиться за спиною. Всі ці звуки відрізняються за періодом і типом ходьби, вагою тіла і навіть за характером.

***

Я лежала на ліжку і дивилась в стелю. В квартирі нікого не було. Тиша. Тільки но закрила очі, як почула, що на кухні відкривається шафа, тихе шльопання татових тапочок. Але найгірше було в тому, що ходьба було точнісінько його. Така ж важка, повільна, трохи протянута. І я точно знала, що вдома нікого не було. Чула, як тихо відсувається стіл, як він сідає на стілець. Пішла на кухню — нікого. В ванній, в залі, в коридорі — в квартирі була лишень я сама. І таке бувало 2 рази за останні 2 тижні, коли знаходилась вдома сама.

***

Наді мною тікало небо. Важкі хмари просто пропливали мимо. Я знову була на 20 школі, йшла на колисанку. Деколи я зрізаю дорогу і йду через невеличкий пагорб. Крок — звук, ніби я наступила людині на грудну клітину. Такий жахливий, тихий, протяжний, хриплий стогін сповнений болем. Мене охопив жах. Поневолі глянула під ноги — звичайна трава і суха земля. Ще крок — те ж саме. І з кожним кроком все те ж саме: хрип і жах, стогони і страх. Це дійсно неможливо описати. 

Лише коли сіла на колисанку все це припинилось.

***

Є два типи галюцинацій, які зустрічаються у мене найчастіше: звукові, коли я чую, як щось падає, розбивається, а ще коли мене кличуть по імені, і зорові — коли я бачу інших людей і тварин. Декілька раз і інші люди бачили мою поведінку, коли мені трапляється бачити галюцінаційні картинки.

Наприклад, коли гуляли із Рін на 40 років, я бачила людину, що сиділа на гірці (де діти спускаються). Як і завжди, мене охопив жах, думала, що крикнула, але в реальному світі лишень хекнула.

Часто озираюсь назад, бо є дивне відчуття, ніби хтось іде за мною ( і не можу сказати, що це переслідування, ніби обернувшись я маю щось побачити).

Такі «приколи» тримають в постійному напруженні. Я не можу відслуткувати з якою регулярністю, чи після чого вони з'являються (наприклад, панічні атаки з'явитися можуть після сварок, а у галюнів нема закономірності).

З'явилися вони в мене рік назад. Я вже і не кажу про це в сім'ї, бо толку з цього немає. Але я не знаю, що це може бути і що з цим робити.

(Не розповідала про голоси, бо вважаю, що у них ноги ростуть не із галюцинацій. Адже лунають в голові, а не ззовні. Можливо, колись напишу окремий пост про голоси.)

Poisonstars (ex Radio-Masts) – Яды

Щось дивне. Щось дуже-дуже дивне.

«Ось слухаю я тебе і розумію, що твої сни — повноцінні і дуже насичені сюжети історій», — сказала мені Настя після того, як я їй розповіла свій дивний сон.

Сьогодні був ще дивніший.

Я не знаю, чи це була альтернатива людського майбутнього, чи інший світ, але моральні принципи, моделі поведінки, пріорітети — все було дещо деформованим.  Це я зрозуміла по запаху повітря і атмосфері.

Автобус. За вікном йде дощ. І ми кудись їдемо. 

Ми? І хто ці люди?

На всіх місцях сиділи люди. Молодь. І я їх знала. В лице, по іменам, і вони знали мене.

Всі між собою розмовляли, біля мене сидів мій друг (в реальності цієї людини не існує). І його звати Хвоя. Дивне ім'я. Автобус зупинився і всі вийли на вулицю. Вечоріло. Почали розводити вогнище і готувати їжу. Я ж сиділа під деревом і просто дивилась.

До мене підійшла дівчина, сіла поруч, взяла моє обличчя в руки і повернула його так, щоб я дивилась на неї.

— Ти ж знаєш, що не втечеш від мене. Не трать даремно часу, у нас всіх його мало. — Сказала вона і поцілувала мене в губи. Я не відчувала ні кайфу, про який так всі дружньо пишуть в книгах, але і не було бридливості. Флегматична байдужість, деяка втома і думка «вона травить мене», яка потім буде переслідувати вейсь сон. Зате я згадала як її звати — Вишнева (і асоціювалась у сні вона саме з вишневим кольором. Не зустрічала ні однієї людини, яка б мала таке зафарбовування).

— Я знаю те, чого не знають інші. Всі думають, що ти хлопець, але насправді ти дівчина. — Вона дивилась мені у вічі, і не витримавши, я відвела погляд. Її слова змусили мене задуматися.

Я не пам'ятала свого імені (ні справжнього, ні зі сну), не знала хто я є, але розуміла, що я щось таке, що не можна назвати «жінкою» чи «чоловіком».

Після того, як поїли і залили полум'я водою, всі пішли сідати в автобус. Біля нього була доволі велика черга, я стояв біля Хвої і думав. Не міг нічого згадати. І тільки подумавши про те, що це сон, до мене знову підійшла Вишнева. Поклала свої долоні мені на плечі, поглянула у вічі і посміхнувшись сказала: «Ти знову від мене втікаєш?». Її посмішку не можна було назвати доброю, алеі не злою.

«Людина, яка від всього цього буде мати свою користь», — сама перша думка, що промайнула в моїй голові перед тим, як вона мене знову поцілувала.

На цей раз я ще гостріше відчув те, що вона мене отруює. І не в фізичному плані, а в моральному. Я відчував ці ланцюги і нашийник, які не давали мені волі. Її дії чимось були схожі на сталкеризм, і це трохи таки лякало. Навіть коли Вишневої не було поруч, я відчував її погляд і усмішку. Я був наче іграшкою.

І це я зараз відчуваю більш яскраві емоції. Тоді ж вони були тьмяні і незрозумілі. Логічно я розумів те, що все це дуже небезпечно, але від браку моральних сил я не міг нічого зробити.

Неначе неочікуваний різкий звук, голову прорізав один єдиний спогад: я — Софія Бойко, і саме про це вона знає.

І подумаєш же, якийсь дивний сон, але сьогодні мене не покидає дивне відчуття, ніби щось в мені дуже сильно змінилося. Старі переживання, які кипіли в мені декілька місяців, зараз мені здаються безглуздими і взагалі не болючими. І навіть чуючи кілкі жарти від сестри і крики від матері, я не відчуваю болю. Я взагалі нічого не відчуваю.

Це дуже дивно.

Анатолій Бойко — Гімн

Анатолій Бойко — Тобі щастить

Анатолій Бойко — Слідкуй

Так, в шапці цього запису пісні мого тата. 

Так, цей запис буде присвячений саме їм.

Слідкуй, що ти їж і п,єш.

Дивись з ким живеш,ідеш.

І в щедрість, котра без меж,

Не вір, провір.

Навчись все робити сам.

Опора-нехай метал.

Надія не на людей-на сталь!

 Про те, що мій тато пише пісні я дізналась в 12-13 років. До сих пір пам'ятаю, як підійшла до нього і сказала: «Тату, я хочу грати в групі. Готова економити на їжі і проїзді, лишень дозволь мені грати.». Це було через півроку після того, як я кинула музичну школу.

Із самого дитинства я була зв'ящана з музикою. Сиділа в своїй кімнаті, і притулившись до дверей, слухала, як мама співає колискову Іринці. З Олею ми завжди любили співати разом пісні. Коли мені було років 10 вона дуже любила Тейлор Свіфт і часто грала її пісні на гітарі. До кінця 6 класу я ходила в музичну школу, потім грала два роки в двох групах. Зараз мої пальці не такі гнучкі, розтягуються трохи більше ніж на октаву. А подушечки розм'якли, на гітарі грати боляче. Але не було ні дня, коли б я не слухала музику.

Тато мене вчив грати на гітарі, він давав мені свої пісні, щоб ми в групі їх грали. Мені ніколи не подобались тексти, які пише Марина чи Ігор. Але татові ніби в душу проникають.

Тобі щастить-ти не із тих,

Хто так хотів змінити світ.

Хто руйнував небесний трон-

Тебе між ними не було.

Щастить тобі-ти не із тих,

Хто день прожив, як тільки зміг.

І в кого сльози сушить сміх.

Щастить тобі-ти не із них!

Часи міняються. Хоча, не тільки часи. Все змінюється. Через несерйозність учасників Блокади і через те, що вони змінили студію, я пішла з групи. Побула трохи в новій і більше не відвідувала студію взагалі. Гроші, які я заплатила наперед за оренду інструментів і приміщення, Сергій Іванович мені не віддав. Тоді я запевнилась в тому, що за щирою посмішкою може бути сама гнила душа.

І в 9, і в 10 класі я підходила до тата і просила в нього дати мені акорди і тексти пісень. «Ці пісні не для жінок», — сказав він мені і повернув голову до телевізору.

Тоді в мене були сильні проблеми із самоідентифікацією в гендерному плані, і ці слова заділи мене так сильно, що до сих пір чую їх відлуння в голові.

А я сама прихильна шанувальниця його творчості..

Я б так хотіла поділитися із ними своїми улюбленими піснями. Адже для творчості деколи треба переглядати роботи своїх колег. В моєму аудіо-листі є пісні, які б йому точно сподобалися. Але він мене і слухати не хоче.

Я б так хотіла розповісти йому про ЛК і про інші свої історії. Я не знаю, чи сподобались вони йому, але думаю, що він би знайшов у цьому всесвіті щось для себе.

Я тільки недавно зрозуміла, що частково образ Каірта взятий із мого тата, а образ Полум'яної — з моєї мами. Адже союз Каірта і Полум'яної довели до жахливих наслідків, як і союз моїх батьків — до народження мене.

Чи будемо ми колись ближчі один до одного? Я не хочу багато від життя, але якщо б ми були дружнішими, я б була щасливіша. Мені не вистачає їхньої любові.

Як купці вживають застережних заходів, аби у вигляді добрих товарів не придбати поганих і зіпсутих, так і нам слід якнайретельніше пильнувати, щоб, обираючи друзів, цю найліпшу окрасу життя, більше того — неоціненний скарб, через недбальство не натрапити на щось підроблене.

 Григорій Сковорода 

 Знову я пишу на цю тему. Таке враження, ніби мене нічого у відношенні із людьми так не цікавить, як дружба. Лишень мною в твіттері було написано більше сотні твітів на цю тему. І із спектру: «Нема нічого кращого..», і на противовагу:«Як же я стомилася..».

Уявлення дружби дуже суб'єктивне. І в мене було доволі багато людей, яких я помилково, чи оправдано називала друзями. Тому щось про це я точно знаю.

Ситуації бувають найрізноманітніші. Це може бути важке спілкування, яке витягує із тебе всі життєві сили, це може бути залежність чи ідеалізація особистості, це може бути спілкуванна побудоване на брехні і лукавості, але деколи й буває дещо світле, вільне і радісне. Рідко правда.

• Чому мені так «не щастило» з друзями. Постараюсь бути об'єктивною і не казати про те, що всього цього заслуговую. Якоюсь десятою думкою я розумію, що це говорю не я, а моя занижена самооцінка, ненависть до себе, викривлене бачення світу, в якому я — головний ворог самій собі. Відійшла від теми. Мені «не щастиило» з друзями не через те, що я погана людина (Це дійсно мені важко було писати. Зовсім не вірю в це.), і не через те, що ті люди, з якими я спілкувалась були поганими. Знову ж, поняття хорошої і поганої людини суб'єктивне і може змінюватися протягом життя. Проблема завжди була в моїх слабких границях. Уви, але в мене вони набуті, тобто, були розкрошені вихованням, а не природні. Чому?

1)У тому випадку, коли в спілкуванні мене щось сильно бентежить — я рідко про це говорю. Терплю-терплю, терплю-терплю. А коли і наважуюсь про це поговорити, то не можу навіть толком сфоролювати свої думки. Хоча я із тих балакучих людей, до яких за словом в кишеню не лізь. І найчастіше мої переживання ігнорують. Як? А от просто так. *розвела руками*. Хоча я про них говорю тільки тоді, коли відчуваю, що моя тривога наповнила посудину душі до самих країв.

Я навіть не можу повернутися до теми, яка мене турбує. Не можу наполягти на тому, щоб мене вислухали. Бо голову розривають думки: «Егоїстка. В цьому світі є не тільки ти. Думаєш лишень про себе. Ти мені огидна. У неї\нього є окрім тебе проблеми, не заважай!».

Наскільки я жорстка, різка і стійка у группі посторонніх людей, настільки ж я безхребетна і слабка із близькими. І знову ж мені здається, що Я існує не одна. І це можу пояснити не лишень через приклад, що я привела вище, а і через депресію\гіпоманію. Ці протилежні моделі поведінки дійсно можуть бути в одній людині?

2)Постійне нехтування власними емоціями, думками, почуттями і правами. Прерогатива — інші люди, а не я.

3)Проблема не в тому, що я надто швидко прив'язуюсь, або щось таке, а в тому, що я надто швидко даю людям перетинати межу, за яку пускають тільки близьких людей. Це не називається відкритість, це не дружелюбність і не щирість. Ім'я цьому — проблема із особистісними кордонами (границями). Невміння захищати себе при «близькому бої».

Є люди, котрі чудово володіють вогнепальною зброєю, але не вміють правильно поводитися із ножем, що необхідно при ближньому бої. Але є і навпаки: люди, котрі майстерно володіють боєм на кулаках, але легко попадають під снайперський приціл.

Дещо схоже є і в спілкуванні. Бій — це конфлікт між людьми. В психологічному змісті це конфлікт без застосування фізичної зброї. В цьому плані зброєю стають слова, поведінка, реакції, шантажі, знання про слабкі місця і тд.

Хто я? Чудовий снайпер, на що показує моя безпристрасність і холодна поведінка до чужих. Такі люди мають інший погляд, бо здатні на жорстокі дії. У них холодний розум і не дають емоціям керувати собою.

Це звичайно символізм, а тепер перейдемо до реалізму. З чужими я малоемоційна, деколи через це дорослі сміються, але стосовно цього я не відчуваю нічого. Цинічна, саркастична, різка і жорстка у судженнях. Доволі часто мене бояться, хоча цьому навіть я дивуюсь.

Але якщо забрати в мене всю зброю, підійти дуже близько, я не зможу себе захистити. Мої руки будуть тремтіти, а слова застрягнуть в горлі. Хоча смерті боятися не буду.

Знову повернемось до реалізму. Смерть символізує кінець спілквання. І не те щоб я не боялась кінця спілкування, скоріше, сама його і закінчу, щоб довго не мучатися. Незмога захистити себе без зброї — слабість у блиському спілкуванні, невміння захищати свої психологічні межі.

Висновок: щоб з'явилось здорове спілквання, мають бути здорові психологічні бар'єри. Не тріснуті, не надламані, і тим паче не руїни. Великі стіни чудового замку.

• Що для мене дружба?

Колись я дивилась відео про дружбу і мої уявлення про близьке спілкування між людьми базується на цих же принципах:

1)Друзі — люди, які поважають один одного. Ці люди не будуть принижувати один одного навіть у формі жарту.

2)Друзі — це люди, які зацікавлені у спілкуванні. Їм подобається проводити разом час і це не викликає дискомфорту. Тобто немає активних дій зі сторони однієї людини, і пасивність зі сторони іншої. Якщо хоча б одна сторона не має бажання спілкуватися, то ясне діло, що це не дружба.

3)Друзі — це люди, моральні принципи яких збігаються і крапка. Тут немає ніяких «але», адже якщо дружать дві людини з різними моральними принципами — це до добра не доведе. Я це відчула на собі декілька раз. Чим сильніша прив'язаність до людини — тим сильніша буде біль через те, що и не може пояснити через що для тебе ця тема болюча. (Хоча я вважаю, що сам сигнал «мені боляче, не говори про це» має про щось свідчити. Уж вибачте, що я ходчий тріггер.).

• Одного разу цими думками я поділилась із однією людиною, і зараз у мене в голові слова: «А чи не забагато ти хочеш?». Ні. А нащо спілкуватися аби з ким? Навіщо спілкуватися із людиною, після відвертої розмови з якою тебе трусить і не можеш себе заспокоїти? (Натяк на Настю Хижняк). Який зиск травити саму себе? Навіщо тобі люди, які у відповідь на хороше відношення і постіійну підтримку кидають тебе саму із твоїми монстрами, коли ти просиш про допомогу? (Раян). А як стосовно людей, які у відповідь на твої обгрунтовані і логічні переживання, після важкої втрати, кажуть тобі: «Девочка психанула»? (Ріл) А вам подобаються люди, які дізнавшись про ваш гендер і орієнтацію відвертаються від вас? (Ал) Так, я не відчуваю себе дівчинкою. Я себе ніколи нею і не відчувала. Але хіба це має бути причиною, через яку переривати довге спілкування? Так, мені подобалися люди різної статі. Чесно кажучи, якщо і виникали романтичні почуття, то стать об'єкту симпатії мене цікавить в останню чергу.

Воно мені все не треба. Я так довго чіплялась, пробачала, біжала. Я так старалась, щоб їм не було погано, а в кінці кінців таким спілкуванням я зробила гірше самій собі.

Мені до сих пір боляче. Не так сильно, як минулою зимою, на яку припало стільки конфліктів(Правда конфлікти із Раяном і Настею припали на осінь), але цього достатньо, щоб з'явилися панічні атаки. 

Немає нічого небезпечнішого за підступного ворога, але немає нічого отруйнішого від удаваного друга. 

Григорій Сковорода

Давно мене не тянуло на кладовище. Сьогодні виділила собі 40 хвилин, щоб прогулятися саме туди. 

Коли я там знаходжусь, в душі все гасне, я відчуваю спокій і мир. Років в 11 я зрозуміла, що мене притягують такі місця. Тоді ми їздили на могилу діда, татового тата, в Запорізьку область. Це була Паска.

І знову квіти цвітуть на могилах, і знову мої очі обманюють мене, і здається, ніби переді мною стоять живі люди, а не могили. Тисячі живих людей.

Тільки сьогодні замітила, що всі могили дивляться на захід, хоча кладовище розташовано паралельно дорозі. Символічно.

А ще бачила милу жабу, собачку і котика. Дивуюсь тому, що тварини мене люблять хд

Знову я стала менше розмовляти.

Знову моє нутро закривається.

Знову мої тексти наповнені тавтологією і мають погані логічні зв'язки.

А ще, в постах надто часто фігурують такі слова, як: я, моє, мої, моє ітд. Вказує на зацикленість на собі.

Чи ні? Ніколи толком не дозволяла прориватися егоїзму. Точніше, моє дибільне нутро готове йти собі в мінус, лишень би інших не заділо, лиш би іншим було зручно.

О! Як же я ненавиджу цю рису. Такі люди зручні. У них немає психологічних границь, або вони надто слабкі. Через це, людина або надто далеко тримає близьких, або надто близько підпускає чужих.

Ненавиджу її. Всі мої проблеми через неї. Я знову хочу її придушити.

 І знову мої емоціїї розриваються на десятки тисяч.

• В школі я флегматична, і мовчу, чуючи неприємні слова у спину.

Я ж вмію за себе постояти, чому ви постійно мені казали мовчати? Я мовчала, але вони не перестають. Так, тату, мене це задіває. І не тому, що я слабка, а через те, що маю людські емоції. Я людина, тату.

Я знову сьогодні перекинулась із ним декількома фразами. Я сказала, що стомилась і відчуваю сильну внутрішню втому, що мої нерви, напевно, на межі. Він мені сказав, що я маю мені треба не переживати.

Ні, це не підбадьорювання. Хоча, на перший погляд, може здаватися, що це саме так. Він завжди вказував на те, що я маю вбивати в собі всі слабості. "Ти повинна мовчати", «Ти не повинна реагувати», «Ти не повинна переживати», «Ти не повинна так багато говорити», «Ти не повинна так говорити». 

Чому я повинна?

• Задовбую Хіджікату. Я реально люблю когось нервувати. І веду себе як завжди. Гоп-жарти, дивний гумор і тд. Ірочка ввійшла в смак і обіцяла написати всім моїм друзям. Тепер мені страшно хд
• При цьому мене зжирає якась тривога.
• При цьому мене зжирає якась агресія.
• При цьому мене зжираю я сама. Внутрішній аутоканнібалізм. Окей. (Але знову сильна ненависть до себе)

Так, схоже на гіпоманію. Але в мене вона проявляється дещо інакше. Зараз зі мною щось дуже незрозуміле твориться. Щось в край погане.

Я чую прихід апатії. Вона дихає мені в спину.